Ігор та Ірина познайомилися у 2000 році на дискотеці. «Це була шалена емоція з першого танцю. Ніхто нічого не планував, але більше не хотілося розлучатися», — згадує Ірина. Після чотирьох місяців стосунків вони розійшлися на вісім років, але у 2008-му зустрілися знову.
«І більше вже не розлучалися. Хіба на ті 28 місяців, коли не могли бути разом», — додає вона.
Ігор — військовий сапер, який займався розмінуванням ще до початку російсько-української війни та служив на Донеччині.
«Складно пояснити, за що ми любимо одне одного. Це величезна комбінація всього. Але ми просто не можемо одне без одного. Бувають обставини, які нам не подобаються, але ми все одно подобаємося одне одному», — кажуть вони майже в один голос.
Коли Ігор опинився в російському полоні, парі довелося укласти шлюб за законами так званої «ДНР» у СІЗО, щоб Ірина могла офіційно вважатися його дружиною. Юридичної сили цей шлюб не мав, але став першою за рік можливістю побачити одне одного хоча б через скло. Після звільнення Ігоря вони зіграли весілля вдруге — вже на волі.
Про початок війни в Донецьку, полон Ігоря, підтримку Ірини та життя після возз’єднання — читайте у їхній історії.
— Ігоре, ви як військовий розуміли, що буде війна з Росією?
Ігор: Нашу частину розформували у 2005 році, тому тоді я перебував у запасі. Але те, що війна буде, ми розуміли приблизно з 2008 року. Уже тоді було відчуття, що після Грузії наступними будемо ми.
У 2014 році ми жили в Донецьку і боролися проти окупації. А вже у 2015-му мене заарештували. На той момент я не був на лінії бойового зіткнення. Росіяни стежили за мною. Вони прийшли саме до нас і затримали мене.
У них було дві кримінальні справи — на мене й на Іру. На випадок, якщо я ні в чому не зізнаюся. Хоча, ще за три місяці до арешту ми знали, що нас шукають. Люди передавали, що про нас збирають інформацію.
— Вас утримували в Донецьку чи вивезли до Росії?
Ігор: Спочатку мене тримали в підвалі так званого «МГБ», потім певний час — у Донецькому СІЗО. Спершу зі мною «працювали» офіцери ФСБ, вибивали зізнання, а потім передали слідчому. І лише тоді починалося те, що можна було назвати офіційним затриманням.
Спершу нас планували судити в районних судах, потім вирішили передати справу до «Верховного суду», а зрештою створили «військовий трибунал» і судили вже там. Увесь цей час, поки росіяни вибудовували свою так звану судову систему, ми перебували в СІЗО. Півтора року. Після вироку нас перевели до колонії №32 у Макіївці. Там ми перебували до обміну.
Перший великий обмін відбувся у 2017 році — тоді звільнили частину людей. Іншим пообіцяли, що обмін відбудеться через 10–15 днів, але фактично його провели лише у 2019 році. Я потрапив до обміну у 2017-му.
— Ірино, як ви дізналися, що Ігоря заарештували, фактично захопили в полон?
Ірина: Вони просто прийшли до нас додому. Ігоря забрали прямо з квартири. У двері подзвонив хлопець — працівник комунальних служб, а за його спиною вже стояли озброєні люди. Я розумію, що в нього не було вибору не дзвонити у двері. Як і в нас не було вибору їх не відчинити. Вони увірвалися до квартири й почали обшук.
Їх було близько десяти. Вони ходили по квартирі, все перевертали, щось забирали. Ігоря відвезли швидко, а нам із мамою сказали: «Зараз поговоримо дві-три години, і буде вдома». Нас розпитали й відпустили, але жодної інформації про Ігоря не було.
На другу чи третю добу він подзвонив. Сказав: «Все пропало, збирай речі, розстаємося, рятуйся». Але я відповіла, що залишаюся. Ми перекинулися кількома словами, а після цього дозволили передати плед, спортивний костюм і ще кілька речей. Я поклала записку, в якій написала, що дуже люблю і чекаю. Не знала, чи її взагалі передадуть.
Згодом мені подзвонила одна людина і сказала, що потрібно зустрітися. Так фактично й почалися пошуки та спроби з’ясувати, де його тримають.
Ігор: Була одна людина, яка порадила звернутися до адвоката і спробувати подати дані в списки на обмін полоненими. Насправді потрапити до цих списків із боку так званої «ДНР» було дуже складно. Є люди, які досі по десять років сидять у підвалах Донецька.
— Чи була у вас можливість за ці понад два роки полону отримувати передачі?
Ігор: У кожному місці були свої правила. Наприклад, коли мене тримали в підвалі, туди лише раз передали якісь штани. І на тому все. Не було ні зв’язку, ні будь-якої іншої можливості контакту.
У СІЗО посилки приймали, але діяли численні обмеження та заборони. Крім того, для всіх політичних в’язнів скорочували перелік продуктів, які дозволялося отримувати, порівняно з іншими ув’язненими. Нам трохи пощастило з адвокаткою — вона передавала записки. Їх, звісно, читали, але я міг написати, що мені потрібно, а вона передавала це Ірі.
Певний час нас цілий рік тримали в підвалі СІЗО. Він розташовувався над розстрільною зоною, там були камери смертників. Камери були дуже маленькі, розраховані на одну людину. Росіяни приварили ще по одній нарі й розмістили нас по двоє.
Зазвичай ці камери використовували як покарання для ув’язнених: або 10 діб у ШІЗО, або 30 діб у цьому підвалі. Там не було жодного зв’язку. Нас протримали там рік.
У колонії вже можна було раз на два тижні написати рапорт і зателефонувати додому, коли надходила черга.
Якось Іра передала кілька величезних торб з одягом і взуттям. Навіть не знаю, як вона все це донесла. Завдяки цьому ми змогли одягнути й взути інших хлопців. Деяких перевели з «Ізоляції» (тюрма-катівня в окупованому Донецьку) абсолютно без речей.
Ірина: Ми збирали ці речі разом з Анею — очільницею «Блакитного птаха». Разом з нею ми купували їжу й побутову хімію для передач хлопцям. Ніхто не міг зрозуміти як я несла стільки речей. Я по черзі кілька цих баулів переносила — один перенесла, повернулася за іншим. В мене була якась величезна сила.
Іноді адвокатка передавала мені записки від Ігоря, в яких він просив те, що я вже передала. Думаю, це було через те, що ми були дуже зосереджені одне на одному. Ми постійно думали одне про одного.
— Як впоратися з невідомістю протягом усього часу полону?
Ігор: Коли ти там знаходишся, — це ніби паралельний простір. Там інше життя, і вижити в ньому можна лише завдяки приємним спогадам або мріям про майбутнє. По суті, єдине, що залишається, — це щось згадувати, щоб підтримувати себе. Допомагають і люди поруч: ті, хто може підтримати тебе, і кого можеш підтримати ти. Так переносити цю ситуацію трохи легше.
Росіяни постійно тиснуть психологічно: мовляв, ви нікому не потрібні, про вас давно забули, були обміни, але вас не забрали, від вас відмовилися.
Я потрапив у полон у 43 роки й отримав так званий вирок — 18 років ув’язнення. Я думав, що до 61 року просто не доживу. У тих умовах, у яких ми перебували, прожити стільки років було нереально.
Рятували думки про те, що робитиму після обміну, і спогади про життя до полону: як було цікаво, добре, які люди були поруч. А коли тебе звільняють, розумієш, що все це вже не зовсім відповідає реальності. Ти виходиш іншою людиною і мусиш усе переналаштовувати. Але ти вже на свободі й можеш сам ухвалювати рішення.
Ірина: У перші дні, коли я не знала, де Ігор, мене охопили жах і ступор. Я не могла ні їсти, ні пити. Лише курила й пила солодку каву. Не могла нічого робити, поки не склала для себе план: або ми його рятуємо, або я йду за нього мститися.
Мені потрібно було уявити якийсь сценарій, щоб жити далі. Невідомість я не могла прийняти — для мене це була катастрофа. Тому вирішила, що можливий і щасливий фінал, і найгірший варіант.
Під час першого дзвінка Ігор сказав: «Може, нас на Новий рік поміняють». І відтоді я щороку купувала йому новорічний подарунок. Найбільше виснажувало те, що я не знала, чи він живий і чи все з ним гаразд.
Згодом у мене з’явилася віра. Я не знала, скільки доведеться чекати, але була готова робити це стільки, скільки буде потрібно.
— Коли після обміну спадають перші емоції, як це відчувається?
Ігор: Після реабілітації приходить розуміння, що треба починати щось робити: думати, як жити далі, де працювати, де жити, як облаштовуватися. Тоді й усвідомлюєш, що всі ті мрії, які були в полоні, залишилися лише мріями.
Ми планували працювати, але вирішили, що більше не будемо працювати на когось — лише на себе. Спочатку відкрили один секс-шоп, потім другий.
Ірина: А потім завели десять котів. І тепер вони з’їдають наш бізнес.
Ігор: До власної справи ми прийшли через кілька місяців після звільнення, коли зрозуміли, що знайти роботу, яка відповідала б нашим потребам, дуже складно. До того ж робота на когось означала б менше часу одне для одного.
Іра принципово не хотіла залишатися в Києві. Її не влаштовувало, що через роботу ми будемо постійно нарізно. Тож ми знову починали майже з нуля, як у молоді роки, коли були бідні, як церковні миші.
За час полону мені виплатили кошти, які ми вирішили вкласти в бізнес. Ми переїхали до Кам’янця-Подільського, друг здав нам квартиру. Один знайомий розповів про товари для дорослих. Нам пощастило знайти постачальника і приміщення. Спочатку було дуже важко, але люди йшли нам назустріч.
Ірина: У мене все виглядало трохи інакше. Частина мене малювала ідеалістичну картину: ми будемо весь час триматися за руки й дихати в одному ритмі. Інша частина розуміла, що так, напевно, не буде, бо треба ще ходити на роботу і жити звичайним життям.
У Києві в мене було дружнє коло людей, які знали нашу історію. Але дехто нагадував, що Ігор може повернутися зовсім іншою людиною. Не можу сказати, що я до цього дослухалася, але розуміла, що це можливо. Ми весь цей час трималися одне за одного подумки, але проживали різні життя. Ніхто не міг гарантувати, що через роки зустрінуться ті самі люди.
Тому я налаштовувала себе на те, що роблю все можливе заради рідної людини. А якщо після повернення виявиться, що ми змінилися, то будемо разом вирішувати, як жити далі.
Насправді після звільнення ми одразу занурилися в побутові справи: документи, рахунки, різні організаційні питання. При цьому я постійно відчувала тривогу, навіть коли Ігор просто виходив за поріг.
Коли він був поруч, з’являлося відчуття спокою і радості. Як мама дивиться на дитину й думає: «Дихає, все добре». Я розуміла, що це доросла людина, яка пройшла пекло і здатна подбати про себе. Але тривожність нікуди не зникала. Я помічала, що намагаюся все вирішити за нього, підказати, допомогти. А Ігор хотів самостійно відчути й прожити своє повернення.
Навіть звернулася на консультацію до психолога ГО «Блакитний птах», щоб зрозуміти, як правильно спілкуватися з людиною після полону, як не тригерити і не ранити.
Але ми на тій зустрічі з’ясували, що Ігор взагалі дуже сталевий парубок, і насправді допомога потрібна мені, бо я розклеїлася. В мене стався так званий синдром відміни. Я трималася в ритмі супер гьорл, а потім виявилося, що рятувати не треба. Треба прислухатися один до одного і жити. Після воззʼєднання романтики дуже мало, натомість багато тривожних моментів, які намагаєшся приборкати думками, що він вже поряд, це не наснилося, це правда.
— Як відбувалося ваше звикання заново одне до одного?
Ірина: Ігор дуже добра людина. Але після повернення він був напружений і закритий. Я дуже хотіла знати всю правду про те, що він пережив, і водночас боялася про це розпитувати. Навіть зараз не знаю, чи знаю її всю, і, можливо, ніколи не дізнаюся. Я не була впевнена, чи правильно взагалі хотіти знати все.
Було відчуття, що я теж достатньо настраждалася і сама хочу підтримки. Але підтримати мене мала людина, яка пройшла ще більше пекло. І ти просто не знаєш, як правильно поводитися.
Я почувалася, наче в депресії, почалися проблеми зі здоров’ям. Довелося заново шукати смак до життя. Хоча найбільше хотілося просто сидіти й дивитися на нього.
У Ігоря, навпаки, була величезна готовність діяти: документи, нова справа, переїзд. А коли ми почали займатися бізнесом, це справді захопило. До того ж ми робили це разом.
Ейфорія від зустрічі триває лише кілька днів, а потім реальність вносить свої корективи. Я щодня дякувала за те, що він живий і поруч, але спокійний сон і смак до життя повертаються дуже повільно.
— Що б ви могли сказати з власного досвіду тим парам, які зараз возз’єднуються після пережитого полону?
Ігор: Коли мене забрали в підвал, життя ніби зупинилося. А потім я вийшов уже в майбутньому. За кілька років полону ти не одразу можеш розібратися в багатьох речах: цінах, послугах, технологіях.
Чоловікам, які повертаються з полону, варто розуміти, що реальність буде відрізнятися від тієї, яку вони собі уявляли. Крім того, потрібно реалізовуватися в житті. Грошова допомога від держави не безкінечна, як і допомога волонтерів. Усім цим потрібно правильно скористатися. Треба хапатися за ідеї та можливості бути зайнятим. Саме зайнятість допомагає вийти з ілюзій і простіше адаптуватися до нового життя.
Ірина: Велику роль відіграє те, якими були стосунки в парі до полону. Наші почуття допомогли нам витримати все це, розібратися і не зламатися. Ми точно знали, що хочемо бути разом.
У нас збереглася вся переписка і записки, які ми передавали одне одному. Вони складені в хронологічному порядку. Перед обміном Ігор мав можливість передати свої речі, і разом із ними він зберіг ці записки.
Я б сказала жінкам, які дочекалися чоловіків із полону, що варто запастися терпінням. І коли нерви братимуть гору, згадувати, як сильно ти чекала і як хотіла, щоб він вижив і повернувся. Хоча це не скасовує бажання самій побути «на ручках».
Важливо розуміти, що емоції відновлюються поступово. Не варто «вмикати маму», бо чоловік — це доросла людина, яка повертається до життя. Він може мати важкі травми, але не стає недієздатним. Треба дати йому можливість бути собою, навчитися жити в нових обставинах, віднайти себе і своє кохання заново — вже в новій реальності.
Ігор: Після полону відбувається повна переоцінка цінностей. Те, що колись було важливим, може втратити будь-яке значення. Або навпаки — починають цікавити речі, на які раніше не звертав уваги. Людина повертається звідти іншою — це сто відсотків. А в дружини така переоцінка цінностей ще не відбулася. І тоді починається взаємне звикання одне до одного заново.
Ірина: Я б радила не відкладати хороші моменти разом. Посмажити млинці, піти на прогулянку, завести собаку, зробити те, про що давно мріяли. Тому що відчуття вкраденого і втраченого часу буде поруч завжди, особливо в перші дні після звільнення.
— Скажіть ще кілька слів про коректну комунікацію з тими, хто чекає на рідних з полону.
Ірина: Частина знайомих запитувала: «А чого ви не виїхали?». Це звучало майже як докір: «А чого ви там залишилися?».
Мені дуже часто казали: «Ти маєш розважитися, ну чого ти вічно сумуєш». Люди іноді тиснуть на жінку, щоб вона більше дбала про себе, займалася зовнішністю, розважалася. Але коли ти чекаєш кохану людину, часто немає бажання ні прикрашатися, ні розважатися.
Якщо хочеться підтримати, краще допомогти в побуті: запропонувати забрати дітей зі школи, вигуляти собаку чи привезти пиріг.
Деякі жінки казали: «Ого, йому дали 18 років, ти вже нікого не народиш», натякаючи, що я втрачаю своє життя і можливість мати дітей. Такі люди одразу зникли з мого життя. Якщо йдеться про молоду пару без дітей, то в їхні стосунки краще не втручатися. Це стосується лише двох людей.
Мене дратувало, коли казали: «Все буде добре». Зазвичай цю фразу кидали мимохідь, і вона не мала для мене жодного змісту.
Ігор: Особисто мене зачіпали запитання про те, чому я не виїхав із Донецька і навіщо займався підпільною роботою. Це знецінення того, що відбувалося. Ми бачили, як Росія розкручувала істерію, впливала на людей і як це сприймалося суспільством.
Людей, які повертаються з полону, найбільше зачіпає байдужість. Коли з ними не рахуються і виникає відчуття, що все пережите ними не має для інших жодного значення.
Ірина: Загалом, і в сім’ях, і в суспільстві після повернення людей з полону потрібно більше дбайливого ставлення одне до одного.
Матеріал підготовлений ГО «Блакитний птах» у межах проєкту «Комплексна психосоціальна реабілітація людей, які пережили полон» за підтримки програми «Спроможні та сильні», яку
впроваджує @Фонд Східна Європа за сприяння @Embassy of Switzerland in Ukraine / Посольство Швейцарії в Україні.
Думки, викладені в цьому матеріалі, не обов’язково відображають позицію Фонду Східна Європа та Посольства Швейцарії в Україні.
#capableandresistant, #спроможнітасильні
