Мирные люди пропавшие без вести на Донбассе

Лазаренко, Карпов, Сугак, Герасименко — чотири історії українських полонених

0
Лазаренко, Карпов, Сугак, Герасименко — чотири історії українських полонених
Ексклюзивне інтерв’ю Анастасіі Багаліка  на “громадькому радіо” з мамами і дружиною чотирьох українських полонених. У них різні історії, але одна загальна проблема — як повернути додому своїх дорогих і коханих?

Говоримо з мамами та дружиною полонених, також у студії керівниця всеукраїнського руху рідних учасників АТО«Берегиня» Алла Макух та волонтер групи «Патріот» Олег Котенко.

Наталія Герасименко: Мій чоловік в полоні з 9 лютого 2015 року. 4 місяці зв’язку нема, ні телефонного, ні щоб передати гуманітарну допомогу. Тому сьогодні приїжджали до посла, дуже вдячні, що він зустрівся та поговорив з нами. Думаю, є конструктив, будуть подальші дії. Також були у французького посла.

Анастасія Багаліка: Як ваш чоловік потрапив у полон?

Наталія Герасименко: Вони їхали з Дебальцево по завданню та потрапили у засаду під Логвиново.

Анастасія Багаліка: Усі, хто в студії бійці 40 батальйону. Розкажіть історії хронологічно.

Людмила Голоус: Мій син, Лазаренко Олександр, теж потрапив під Дебальцево. У полоні він рік і вісім місяців. Спочатку три місяці був у казаків, зв’язку не було, потім 30 квітня 2015 року вийшов на зв’язок. І звя’зок з ним був більше року. Вони знаходилися у Донецькому СБУ, вже з червня 2016 року зв’язку з ними не мали, ми не знаємо, що з ними і де вони. В СБУ нам відповідали, що вони у Макіївці, у  97 колонії. Більше про них ми не знаємо.

Олена Сугак: Мій син потрапив до полону при виході з Іловайського котла. Він вийшов із зеленого коридору, три дні вони з побратимом ховалися по соняшникам, коли залишився кілометр перейти на нашу сторону, він підірвався на розтяжці і потрапив у полон. Був в Сніжному у лікарні (допомогли дізнатися волонтери), переведений у лікарню імені Калініна у Донецьк. В 2015 році волонтери з групи «Патріот» Олег Котенко і його дружина Алла повідомили мені, що мій син був вивезений в Росію спецпідрозділами чи офіцерами армії Росії.

Зв’язку з сином нема. У нього залишилося двоє маленьких діток, донька пішла в перший клас, син ходить у садочок. Усі чекають батька, чекають, що знайдеться дядя, як каже син, і за те, що він поверне його батька, той подарує йому свого їжачка. В тому їжачкові всі дорогоцінності, які могла зібрати чотирирічна дитинка. Копійки, улюблені іграшки. У дочки є зіронька, до якої вона звертається кожного вечора, щоб та повернула її тата. Ось така моя історія.

Анастасія Багаліка: Як ваш син потрапив у список зниклих безвісти?

Наталія Карпова: Я — мама Карпова Олега, який потрапив у полон 28-29 серпня 2014 року зі своїми побратимами, які виходили із полону. Їхній блокпост залишили без підтримки. Вони розділилися на три частини, дві вийшли, а вони потрапили у полон. За розповідями побратимів, яких викупили з полону, потрапили в полон до руських, потім руські видали їх казакам. І вони були у полоні у казака Сафронова. Мій Олег Карпов та Овсієнко, Доценко, Маркін, Тимошенко з одного блокпосту. До 2015 року у нас були орієнтири, де вони, потім цей «Батя» тікав, нам сказала Родіонова, що він віддав їх у Луганськ. І де вони зараз, ми не знаємо.

Анастасія Багаліка: Де можуть перебувати люди, які точно були в полоні, а потім їх сліди загубилися?

Олег Котенко: Те люди, которые есть на видеозаписях, выставленных боевиками, на фото, считаются военнопленными: людьми, попавшими в плен. Поиски ведутся как на территории непризнанных республик, так и на территории РФ.

Но на территории России наших консулов не допускают к тем местам, где предположительно могут находиться наши военные. Это тюрьмы ФСБ в Ростовской области, тюрьмы в Адыгее, в Карачаево-Черкесии. Предположительно, батальоны, которые воевали на территориях «ДНР», «ЛНР», забирали с собой и пленных в том числе. И следы теряются непосредственно там.

Мы пытались наладить работу с правозащитниками РФ, но работа почему-то не получилась.  Без работы государства нам будет очень сложно двигаться в этом направлении, поэтому сейчас мы хотим создать платформу при МИДе, чтобы облегчить работу не только нам, а и Украине. Чтобы найти наших пленных, которые могли попасть на территорию РФ.

Анастасія Багаліка: Чи знаєте ви, до кого потрібно звертатися, щоб питання зрушилося з місця? І яка роль загальносвітового тиску може бути у ситуації з полоненими?

Наталія Герасименко: Я вважаю, що Порошенко виконує все, що від нього залежить, озвучує списки, тези про полонених, те, що їх треба звільняти. Потрібно, щоб допомогла міжнародна спільнота. У нього не вистачає аргументів. Потрібно, щоб допомагали США, Європа, усі люди, які підписували Нормандський, Мінський формат, Будапештський меморандум. Вони мають нас підтримувати.

Анастасія Багаліка: Не на кожній зустрічі піднімається повний перелік імен тих, хто є в полоні або можуть там бути. 109 людей на сьогодні в українському списку полонених.

Олег Котенко: Есть два списка: официальные (люди, которых государство Украина пытается освободить) и неофициальные списки. И в эти неофициальные списки по нашим данным входит более 300 людей. Это военнопленные, которых нет в учетах. Это люди, которые шли воевать добровольцами, но не через военкоматы,МВД, пограничников, а приходили в «Айдары», «Донбассы», «Азовы», брали оружие и шли защищать свою родину. И так попадали в плен.

Анастасія Багаліка: Ваші чоловіки, діти були мобілізовані і всі були звичайними солдатами. Після того, як вони потрапили у полон, чи були ситуації, що йшли на обмін, а обмін зривався?

Алла Макух: Мой сын был в плену год и месяц. Попал в плен 9 февраля под Дебальцево в районе поселка Логвиново. Он попал в засаду к казакам, казачьего атамана Сафроненко. Больше 3 месяцев просидели в подвале у казакав в Донецке, потом были разборки между «ДНР»-овцами и казаками. Их отбили у казаков, перевели в здание бывшего СБУ. Там он находился до момента освобождения, а освободили его 20 февраля.

Мы сейчас создали Союз матерей, пытаемся донести на всех международных площадках, не раз делали акции под посольствами России, Франции, Германии, мы везде пытаемся донести информацию, что, в первую очередь, нужно выполнять гуманитарный аспект Минских соглашений — обмен пленных.

Представители Донецка и Луганска настаивают на принятии закона про амнистию, выборы. Мы считаем, что это неправильно. Судьбы людей не должны быть привязаны к политическим вопросам. В первую очередь, нужно заниматься освобождением и поиском ребят, пропавших без вести.

Когда обменами занимались волонтеры, Будик Василий, Рубан Владимир, были моменты, когда мы четко знали, что наших ребят везли на обмены, но возвращали, обмены срывались. По какой причине, мы не знаем.

Анастасія Багаліка: А інші хлопці, про яких ми говоримо, не потрапляли в такі ситуації?

Наталія Герасименко: У мене чоловік не потрапляв у таку ситуацію. Його ніколи не вивозили на обмін.

Анастасія Багаліка: З вами намагалися зв’язатися представники бойовиків?

Олена Сугак: Ні. Ми самі виходили до них на зв’язок, щоб звільнити своїх дітей. Коли я набрала центр бойовиків, мені дали номери Луганська і Донецька. Я з тремтячими руками набирала, щоб дізнатися, чи моя дитина знаходиться в полоні. Я набрала номер, а в мене питають: «Це «укропи» дзвонять?»

Я була шокована, не думала, що Україна розділиться на «укропи» і «не укропи», бойовики, сепаратисти. Це було настільки шокуюче, що я перепитала, а мене знову: «Укропи» дзвонять?» Кажу: «Не «укропи», я дзвоню з Кривого Рогу, хочу запитати, чи правда мій син в полоні». І хлопчик, який взяв трубку, назвався Віталієм, записав дані, сказав, щоб я передзвонила ввечері і він мені скаже, де знаходиться син. Коли я повторно набрала номер, трубку підняла інша людина і запитала: «Вам Віталій щось обіцяв?» Кажу: «Та ні, я просто подзвонила випадково». Просто я зрозуміла, що Віталій вже отримав, за те, що пообіцяв дати дані про сина.

Анастасія Багаліка: Поки вони у полоні, вам давали з ними поговорити?

Олена Сугак: Ні. Наш славний батальйон «Кривбас» є територіальним батальйоном. Чомусь коли склалися події в Іловайську, вони заходили після «Айдарів», «Дніпра», «Донбаса», наш батальйон залишався на блокпостах. І сепаратисти сприйняли, що вони карателі без права дзвінка і спілкування.

Була ситуація, що розбомбили штатку нашого батальйону, вона залишилася на території «ДНР», вони могли користуватися нею. У ній були всі звання, телефони рідних, вони й досі гуляють по Інтернету. Є звернення, що вони являються карателями, тому покарані.

Ми так і не можемо зрозуміти, чому батальйон «Кривбас» — карательний, як так виникло. По всьому вийшло так, що перед Іловайськом хлопці, які перші дали відсіч, були за три кілометри до російського кордону, перші отримали удар, на них йшла Псковська дивізія, вони витримали все це, ненавчені, голі босі. За те, що вони вистояли, у них на шевронах стояло: безсмертні і нескорені.

Коли «Кривбас» розформували після Дебальцево, всі говорили: закінчилися котли, 40-й батальйон нікому не потрібен. Наші хлопці з честю і гідністю вистояли, зате подяки ми не отримали.

Коли вони перші прийняли ці удари, командування 40-го батальйону за свої кошти виготовило нагороди, щоб якось підтримки дітей. Серед усіх батальйонів, у них перших з’явилися ці медалі «Кривбаса». Коли почався котел, хлопців взяли в полон, бойовики були шоковані, що в «Кривбасі» бійці були нагороджені цими медалями: вас нагородили — значить ви карателі, вбивці, за щось же вас нагородили.

Алла Макух: После Иловайских событий от батальона осталась третья часть. Их доукомплектовали перед Дебальцево и после осталось чуть больше половины. Реально, в батальоне погиб каждый третий, из призваных. После Дебальцево 40-ку расформировали, потому что людей не осталось.

Анастасія Багаліка: Ви згадували ситуацію зі штаткою. Чи виникали якісь ситуації, пов’язані з цим?

Людмила Голоус: Коли мій син потрапив у полон, дзвонили декілька разів невістці і казали: «Ми вбили твого чоловіка». Нас попереджали, що не треба сприймати це всерйоз. Були випадки, що вони лякають людей. Ми не вірили, що вони і справді вбили. Але три місяці не було дзвінків, а коли через три місяці син подзвонив, радість була неймовірна.

Анастасія Багаліка: В Макіївці є СІЗО, куди переводять після судових процесів. Олеже, що вам відомо про такі судові процеси?

Олег Котенко: Изначально разговор шел о том, что людей, которые участвовали в боевых действиях со стороны Украины, будут судить. Они создали трибунал, чтобы можно было судить наших людей. Но у них не получалось это сделать, потому что те являлись жителями Украины. А над людьми, которые были с оккупированной территорий, были такие суды. Кто был с Макеевки, Горловки, получали реальные сроки. Мы многих знаем, Чуднецов получил срок 30 лет. По остальным судебных процессов не было, их незаконно удерживают, никаких следственных действий не проводят. Периодически пугают.

Содержание наших военнопленных более приближенное к условиям следственных изоляторов. Они находятся в ИТК строгого режима в Макеевке, у них есть отдельный барак, содержат по 2-3 человека. Они хотят играть в какое-то государство, чтобы их как-то воспринимало международное сообщество.

Анастасія Багаліка: Коли з бойовиками говорять про тих людей, які є в українському списку полонених, але вони не визнають, що вони у них є, не підтверджують місцезнаходження, про яку кількість людей та місця утримання йдеться?

Олег Котенко: Сейчас мы говорим о 109 людях. Реальное место мы знаем только по 57-ти. Из них треть гражданские, не военные. Возможно, люди могут находится в ИТК строгого режима как в Донецкой, так и в Луганской области. После небольшого мониторинга мы поняли, что зон, в которых возможно содержать людей, в Луганской области в два раза больше, чем Донецкой.

Мы предполагаем, что содержать их могут в большей части могут в Луганской области. Но разговор с Луганской областью осложняется тем, что луганские не владеют ситуацией, что у них происходит в определенных станицах, городах, там еще присутствуют бандформирования, которые хотят сами контролировать города, грабить и называться правительством.

Их также могут содержать по 1-2 человека у определенных людей, полевых командиров, которые уже и не полевые командиры. Они могут содержаться для выполнения определенных работ по дому, грубо говоря, что-то похожее на рабов. Мы предполагаем, что и такие случаи есть. Но по большей части предполагаем, что вывозили на территорию РФ.

После освобождения многие военнопленные рассказывали нам, что их перевозили в Ростовскую область для допроса, допрашивала ФСБ, везли 20-30 человек, а освободить удалось 2-3, места остальных мы не знаем.

Анастасія Багаліка: Піднімати питання про обмін треба окремо по кожному прізвищу чи можлива ситуація, коли можемо вимагати звільнення більшої кількості обміняних полонених одночасно?

Олег Котенко: У нас есть официальный и неофициальный обмен. Неофициальные обмены никогда не прекращаются, всегда идут наработки, мы занимаемся освобождением даже одного человека и по году. Но мы работаем, находим схемы возврата.

На официальных обменах мы должны требовать возврата всех людей. Но если мы потребуем возврата 109человек, а их точное местонахождения будет нам неизвестно, это будет отговорка для «ЛНР», «ДНР», чтобы не проводить обмены. Они хотят, чтобы тема непроведения обменов всегда присутствовала. Им неважны их люди, которые находятся здесь, они ждут команду из Кремля. Боевики не решают вопросы обмена пленных, они решаются в Москве Путиным. Как только будет его воля, обмен произойдет. А такая воля будет тогда, когда Европа или Америка пойдут на определенные уступки в их сторону. Международное сообщество должно давить на Путина.

Анастасія Багаліка: Назвіть ще раз імена і прізвища синів та чоловіків, скільки часу вони у полоні.

Наталія Герасименко: Герасименко Микола Миколайович. 18.09.1976 року народження. З 9-го лютого 2015 року в полоні.

Людмила Голоус: Лазаренко Олександр Юрійович. 28. 01.1990 року народження. У полоні з 9 лютого 2015 року.

Наталія Карпова: Карпов Олег Григорович. 25.06.1988 року народження. У полоні з 29 серпня 2014 року — два роки і два місяці.

Олена Сугак: Сугак Руслан Іванович. 30.05.1985 року народження. У полоні з 30 серпня 2014 року.

Громадське радіо
https://hromadskeradio.org/programs/kyiv-donbas/lazarenko-karpov-sugak-gerasymenko-chotyry-istoriyi-ukrayinskyh-polonenyh
Поделиться:

Комментировать