Травмо «не» чутлива комунікація
Шлях очікування або поширені упередження, з якими стикаються сім’ї, що чекають звільнення рідних із полону або перебувають у пошуку зниклих членів родини.
З дитинства нам розповідали історії, в яких добро перемагало зло, головні герої жили довго та щасливо, а погані отримували по заслугах. Та з часом, у процесі дорослішання, реальність вивертає ці переконання навиворіт. Ми починаємо бачити, що світ не завжди є справедливим, а деякі випробування не мають готових рішень. Цю розгубленість можна відчути поруч із тими, хто чекає повернення рідних із полону чи шукає бодай якусь інформацію про їхнє місце перебування. Оскільки нам не під силу змінити ситуацію невизначеності, то доводиться лише бути поруч, наче в бездіяльності, але при цьому ми забуваємо, що щира підтримка не потребує готових рішень чи галасливих фраз.
Травмо «не» чутлива комунікація виникає через відсутність розуміння того, чого краще уникати в спілкуванні, а не через свідоме бажання образити когось. Недоречні фрази чи питання, які не враховують особливості психологічного стану людини, замість підтримки приносять біль. Окремим викликом у випробуванні нашої людяності та згуртованості стає те, як ми можемо навчитися бути більш чутливими до почуттів родин захисників, чиє бойове завдання затягнулося на невизначений час.
Родини, які борються за звільнення та пошук, відчувають особливий вид болю. Цей біль не стишується з часом і не стає меншим. Вони живуть пошуками, боротьбою, надією, відчаєм, вірою і водночас зневіренням.
Тож пропонуємо розглянути поширені приклади «не» чутливої комунікації, щоб ненароком не обірвати зв’язок підтримки там, де він найбільше потрібен.
- «З часом стане легше», «час лікує».
Фраза «підтримки», яка є марною спробою подарувати надію на полегшення в майбутньому, насправді не відповідає дійсності. Ми не знаємо напевно, як буде далі, бо кожна історія унікальна, а час не лікує і не стає легше, якщо ситуація не змінюється. Скоріше ми вчимося жити зі своїм болем, намагаємося віднайти сенс та мотив рухатися далі. Замість цієї фрази краще сказати: «Я поруч» або «я готовий/готова допомогти».
- «Він/вона сам зробив цей вибір, коли пішов воювати», «Він/вона знав, на що йшов».
Такі слова ніби мають підкреслити, що людина, яка обрала службу на захист країни, зробила свідомий вибір, усвідомлюючи, що потрапляння в полон чи зникнення безвісти є професійними ризиками військовослужбовця. Насправді ці фрази не підкреслюють силу вибору, а перекладають відповідальність за те, що сталося, на зниклу чи полонену людину.
Часто ці слова, як би жахливо вони не звучали, говорять із добрих намірів. Рідні схильні брати на себе відповідальність за вибір близької людини: «Нащо я його відпустила?» чи «Я виховала його патріотом». Саме тому, щоб полегшити їхнє відчуття провини, оточуючі впадають у протилежну крайність і перекладають відповідальність на самого військовослужбовця.
Але навіть добрі наміри не роблять такі фрази менш травматичними. Важливо не забувати, що українці не винні в тому, що на нас напала росія. Не ми починали війну: наш вибір — не війна, а захист. Тому, якщо ви хочете підтримати рідних, які у своєму відчаї починають відчувати себе винними за долю близьких, подякуйте кожній матері, яка переймається, що виростила сина-патріота. Підтримайте кожну дружину нагадуванням, що вона обрала гідного чоловіка.
- «Я свого чоловіка кохаю, тому я його не відпустила» або «Мій чоловік мене кохає, тому він нас не кинув і не втік на війну».
Ці фрази досить часто вимовляють не для того, щоб зашкодити дружині, яка чекає, а через відчуття власного сорому або провини за своє життя поряд із чоловіком. У більшості випадків людина, яка це говорить, просто не в змозі витримати біль іншої жінки, тому обирає агресивну стратегію захисту власного «щастя».
Важливо пам’ятати, що дружини, які чекають і шукають своїх чоловіків, не винуватять родини, які мають змогу бути разом. Від них та їхнього болю не потрібно захищатися. Якщо ваш чоловік поруч і не воює, краще запропонуйте йому допомогти з хатніми справами тій жінці, чий чоловік зник безвісти або потрапив у полон.
- «Ти мусиш вірити в краще», «Думки матеріальні», «Все буде добре».
Типові для мирного часу фрази викривленої «підтримки». Оскільки їх мета не стільки підтримати, скільки не чути чужого болю. Вони, з одного боку, забороняють почуття суму, страху, розпачу, а з іншого — перекладають відповідальність за безуспішну боротьбу на рідних. Тому єдина «підтримка» цих фраз полягає в тому, що вони підтримують не рідних, а їхніх співрозмовників, які таким чином відгороджуються від розмов і почуттів.
- «Ти отримуєш гроші за його/її полон», «Отримуєш виплати за зниклого безвісти».
Військовослужбовці, які потрапили в полон під час виконання бойового завдання, продовжують залишатися діючими військовослужбовцями і під час їхнього утримання в неволі. Ми маємо усвідомлювати, що в полон не потрапляють, перебуваючи далеко в тилу, це завжди відбувається в зоні бойових дій. Саме за службу, а не за потрапляння в полон, вони продовжують отримувати свою заробітну плату від держави, і частину цієї заробітної плати віддають родині. Зі зниклими безвісти за особливих обставин ситуація ідентична. Тож рідні не отримують ніяких додаткових виплат, лише частку від заробітної плати військовослужбовця.
- «Ти ще молода, знайдеш ще чоловіка», «Народи дитину, стане легше», «В тебе є ще діти, кохати треба живих».
Є ще ціла ланка «непроханих порад», які отримують родини. Такі поради часто мають спільну мету — пропонують «викреслити» людину, думки про яку несуть біль. Ці фрази, хоч і вимовляються як підтримка, по суті є способом, яким співрозмовник захищає себе. Бути поруч із болем невизначеності важко. Страшно побачити й усвідомити цей біль, тому співрозмовники, часто не витримуючи, намагаються висловити свою підтримку «порадами». Натомість варто просто спробувати залишитися поруч, без порад і осуду. Якщо не знаходиться слів, краще помовчати або запитати, як ви можете бути корисними.
- «Ти маєш дбати про себе», «Займись собою», «Зроби манікюр», «Звернись до психолога».
Як і в попередньому пункті, коментарі про зовнішність — це спроба перевести фокус уваги, оскільки співрозмовник не може витримати почуттів іншої людини. Дійсно, турбота про себе важлива, але для багатьох родин, які борються і чекають, пропозиції потурбуватися про власне здоров’я чи зовнішність звучать болісно. Це стається тому, що родини перебувають у стані активної боротьби і відчувають, що не мають права дбати про себе, доки їхні зусилля не завершаться успіхом. Натомість варто визнати їхні старання, допомогти з поточними справами і лише тоді, коли вони самі зауважать, що давно не турбувалися про себе, запропонувати зробити це разом. І бажано не як порада, а як спільна діяльність.
- «Їх там катують», «Вони всі зламані повертаються», «Навіть якщо повернеться — це вже буде інша людина».
Такі фрази часто говорять, щоб підтримати розмову. Але по суті вони є відображенням тих страхів, які панують в інформаційному полі. Рідні й самі цього бояться, але наодинці часто не стримуються і уявляють найгірші сценарії. Замість озвучування страхів краще спиратися на факти:
- Ми не знаємо, що відбувалося раніше чи відбувається зараз із людиною, яка в полоні чи зникла безвісти;
- Після звільнення з полону всі звільнені отримують як психологічну, так і медичну допомогу від держави. За потреби є додаткова можливість отримати психологічну допомогу в недержавних реабілітаційних центрах та громадських організаціях;
- Полон дійсно впливає на людину, як і будь-який життєвий досвід. Рідні під час очікування теж зазнають змін. Але важливо розуміти, що полон не змінить спільного минулого. Тож із полону повернеться людина, з якою у вас є спільне минуле, час, прожитий у розлуці, про який ви зможете один одному розповісти, і, за спільного бажання, на родину чекає майбутнє, яке вони творитимуть разом.
- «Вже рік пройшов, ти мала б вже впоратись…», «Тобі пора думати про власне життя, скільки ти будеш ще страждати…» або «Ти вже не молода, тобі пора подумати про дітей, бо не встигнеш».
Ні в суспільстві, ні в науці не існує чітких рамок, скільки і як «правильно» чекати свою близьку людину з полону чи скільки часу шукати людину, що зникла безвісти. Часто рідні говорять, що відчувають себе в «пастці» незрозумілих і нечітких соціальних норм. Якщо дружина довго і сильно горює, то вона може почути, що її «біль» неправильний і руйнівний, та їй пора «взяти себе в руки». Якщо ж вона обирає власне життя, будь то турбота про себе чи нові стосунки, то може отримати осуд і обвинувачення в зраді — «не дочекалася». Будь-який вибір може призвести до осуду. І часто це свідчить про те, що рідних, які чекають і шукають, суспільство перестає бачити як особистостей, відокремлених від їхньої життєвої ситуації. При цьому хаотично навішуються ярлики «правильної поведінки».
У часи, коли в Україні десятки тисяч родин шукають своїх близьких і чекають їхнього повернення, нам варто навчитися не осуджувати, а приймати. Підтримувати їхні власні рішення, розуміючи, що в кожного свій шлях і спосіб переживання.
- Спроба навісити ярлик жертви.
Дійсно може бути ланцюг додаткових випробувань у житті родини, таких як вимушені переїзди, досвід життя в окупації, обстріли, втрати. Родини часто сприймають лише через призму їхньої трагедії. Люди навколо або надмірно жаліють (що принижує), або уникають спілкування, бо «не знають, про що говорити». Це призводить до соціального вакууму, де родина залишається наодинці зі своїм болем.
- «Ти маєш змиритися, він точно загинув» чи «Його, мабуть, вже не знайдуть».
Ці фрази часто кажуть ті, хто не в змозі осягнути біль невизначеної втрати. Коли оточуючі кажуть «змирися» або «він точно загинув», вони намагаються нав’язати логічне завершення ситуації там, де його фактично немає. Ці фрази посягають на надію, якою живуть близькі, знецінюють шлях їхньої щоденної боротьби за пошук й повернення і ніби спонукають рідних до передчасного переживання горя та втрати.
Щоб бути підтримкою, потрібно не так багато – людське тепло і увага.
Родинам не потрібні чужі, начебто логічні, домисли. Натомість краще, навіть без слів, просто знайти в собі сили залишитися поруч.
Це лише маленька частка не чутливих і травматичних фраз, з якими стикаються рідні. Приклади не емпатичної комунікації можна наводити дуже довго. Кожне необережне питання може додатково завдати шкоди, кожна непрошена порада — додати болю.
Рідні полонених і зниклих безвісти живуть у стані боротьби: за пошуки, звільнення, за пам’ять. І саме тому іноді можуть бути більш чутливими до некоректної комунікації. Кожна травмо не чутлива фраза може занурити їх у почуття самотності й підкріпити думки про те, що їхній біль неможливо зрозуміти і вони мають залишатися зі своєю бідою наодинці.
Щоб дійсно бути підтримкою, варто перестати мислити шаблонами, замінивши звичні реакції емпатією. Аби не завдати зайвого болю, дотримуйтесь простих принципів травмочутливої комунікації:
- Слухайте більше, ніж розпитуйте. Людина має сама вирішувати, скільки інформації їй безпечно й комфортно надавати поруч із вами.
- Уникайте непроханих порад. Краще запитайте, чи можете ви щось зробити для людини, та запропонуйте конкретну допомогу з побутовими справами.
- Визнавайте чужий досвід. Констатуйте, що ви не можете уявити, наскільки людині важко, але готові бути поруч.
- Пропонуйте допомогу. Більшість буденних справ стають не важливими для родин, які чекають на рідних. Тому вони дуже цінуватимуть вашу підтримку. Можна запитати, що наразі є актуальним, або запропонувати допомогти з покупками чи підготовкою дитини до школи.
- Поважайте право на життя поза болем. Дружини полонених не мають засуджуватися суспільством за бажання виглядати красиво чи відвідування спортзалу. Батьки також мають право дбати про здоров’я та відзначати свята.
І пам’ятайте: важливо не те, що ви скажете, а те, чи зможете ви не відвернутися від сліз і болю. Найкраще, що ми можемо зробити — залишатися поруч, підтримувати родини в їхніх виборах, допомагати в побуті та пам’ятати про ціну, яку захисники платять за вільну країну для нас і наших дітей.
The “Civil Society Promoting Resilience in Ukraine” project is implemented in partnership with Digniti and supported by the Ministry of Foreign Affairs of Denmark
