Постізоляційний період – це час, коли людина переживає наслідки примусової ізоляції (специфічні екстремальні умови примусового характеру в місцях несвободи, підвалах чи тюрмах). Перебуваючи в місцях несвободи людина переживає соціальну депривацію (тобто, йдеться про примусове позбавлення контакту з бажаним соціальним середовищем, позбавлення можливості самостійно контролювати своє життя і приймати відповідні рішення та створення ситуації, коли людина змушена знаходити способи виживання самостійно).
Після перебування в умовах повної або часткової відсутності контактів з соціальним середовищем, окрім того, із застосуванням фізичного, психологічного та/або іншого впливу, люди потребують особливого підходу і травмочутливої комунікації.
Постізоляційний супровід – має бути комплексним і включати заходи, спрямовані на комплексне відновлення (в тому числі і психологічне) та постізоляційну адаптацію звільнених осіб. Враховуючи те, що полон – це один із найбільш травмівних досвідів і впливів, який здійснюється з метою нанесення фізичної і психологічної шкоди в період війни й окупації, пропонуємо такі застереження і правила травмочутливої комунікації зі звільненими з полону.
Особливості й потреби, які варто враховувати у комунікації з людьми, які перебувають у постізоляційному періоді (після тривалого перебування у місцях несвободи/полоні):
- звільнені перебувають у стані дезадаптації (стан позначений розгубленістю та втратою навичок дбати про себе, визначати свої потреби та права). Що означає, що звільнені з полону потребують соціального супроводу і допомоги у вирішенні проблем соціального та психологічного характеру. Саме допомоги а не приймати рішення замість них!
- мають проблеми зі здоров’ям: це видимі (фізичні) і невидимі (психологічні) наслідки перебування у місцях несвободи. В частини звільнених осіб фізичні і психологічні наслідки можуть бути довготривалими, на роки.
- мають гостру потребу у відновленні почуття безпеки (це стосується безпеки щодо оточуючих людей, так само і фізичного місця, де перебувають люди). Також у поняття безпеки варто включати ненасильницьке спілкування й емоційну і психологічну безпеку (свої-чужі, вороги-захисники, ті, хто потенційно несуть загрозу і ті хто, хоче допомогти).
- потребують часу для повернення контролю над емоціями і психологічним станом (від того, що були катування і приниження в місцях несвободи, було приглушення емоцій та реакцій “замороження”). Питання на кшталт: “як ти?”, “як почуваєшся?” може теж викликати шквал емоцій та фізичних реакцій. Часто непередбачуваних і таких, які не хочеться проявляти на людях. Повернення до відчуттів у тілі – процес довготривалий і болючий.
- тимчасово можуть бути не здатні захищати “власні кордони”. Під час ізоляції, коли відбувалися приниження і людина була позбавлена прав і свободи (від вибору будь – чого, починаючи від мови спілкування до задоволення базових потреб) можуть відбуватися зміни і загальна депривація. В результаті – це втрата навичок щодо захисту особистих кордонів (як фізичних, так і психологічних). Цей факт позначається на комунікації між людьми, що гостро позначається на перших порах і не можна зловживати та маніпулювати цим. Також варто пам’ятати, що у звільнених із полону можуть бути стійкі асоціації влади-покори (люди, які мають професію, пов’язану з проявами влади: поліцейські, військові, медики, психологи, журналісти) і страх перед такими категоріями людей. Звідси – неможливість відмовити і сказати “ні”. Страх і тривога перед журналістами в тому числі.
- звільнені з полону є вразливими і травмочутливими (тут згадуємо про те, що може зачепити “тригерити” при розмові). Навіть непередбачливі чинники (речі, запахи, слова, звуки чи дотики, люди) можуть повертати до того, що людина пережила. Передбачити усе, що “тригерить” вкрай важко. Уявіть собі, що ви пропонуєте під час розмови чай чи каву і на столі лежать ложечка для цукру (а цим предметом людині завдавали біль).
Тому, перед тим як почати розмову варто запитати:
- як вам у цьому приміщенні (кімнаті)?
- чи варто щось прибрати з кімнати?
- чи є щось таке, що заважатиме вам?
- чи зручно вам сидіти на тому стільці?
- чи комфортно вам зараз загалом?
- можна я вам запропоную чай, каву, чи воду, теплий одяг….
Як варто називати людей, які вижили в полоні:
- ті, хто пережив полон;
- вцілілі;
- звільнені з полону;
- пройшли місця несвободи.
Так акцентуються увага на те, що такий досвід є, але він уже в минулому (досвід, який є частиною загального життєвого досвіду, але не визначає ні майбутнє, ні минуле людини).
Не варто говорити:
- постраждалий чи потерпілий. Хоч в юридичному контексті це вживається, але якщо йдеться про налагодження комунікації, то варто уникати термінів, які повертають або надають людям статус жертви;
- жертва катувань;
- герої. Досвід міг бути різний, може бути відчуття провини за сам факт потрапляння в полон, могло бути примушення до небажаних зізнань, розучування і співання гімну росії та іншого, що принижує особисту гідність. Через це, звільнені з полону можуть мати почуття сорому та провини. Героїзація може бути болючою і надмірною для них.
Якщо говорити зі звільненими з полону в контексті героїчності, то про стійкість, витривалість до випробовувань і силу духу.
Таким чином, ми не уникаємо говорити про травмівний досвід полону, але й не змушуємо заглиблюватися в нього у ті моменти, коли людина не готова говорити або не може ще вербалізувати свої емоції, дати означення своєму стану. Запитання мають бути такими, що допомагають разом тестувати нову реальність свободи після пережитої ізоляції в полоні.
ГО “Блакитний птах” з 2015 року надає безкоштовну психологічну допомогу звільненим з полону, їх родинам та членам сімей зниклих безвісти осіб. Телефони психологічної допомоги: +380950162622; +380505094049.
The “Civil Society Promoting Resilience in Ukraine” project is implemented in partnership with Digniti and supported by the Ministry of Foreign Affairs of Denmark