ПІДТРИМКА РОДИН, ЯКІ ДОЧЕКАЛИСЯ ЗВІЛЬНЕННЯ СВОЇХ БЛИЗЬКИХ З ПОЛОНУ
Є матеріали, про те, як варто надавати підтримку людям, що повертаються з полону. Про родини ж повернувшихся, здебільшого говорять, як про ресур, на який мають спиратися люди, що мають досвід полону. В цьому матеріалі, ми намагалися привернути увагу саме до тих, хто боровся роками за звільнення своїх рідних і показати, що вони так само потребують підтримки, розуміння і визнання того, що боротьба за звільнення, очікування і зустріч після звільннення з полону – це дуже не простий досвід.
Під час перебування людини в полоні, її родина та близьке оточення переживає важкий стрес. Зникнення близької людини, вимагає від родини, перебудувати сімейний уклад та обов’язки членів родини. По суті вся сімейна система адаптується до нових умов, рідні вчаться жити без фізичної присутньості людини, яка перебуває в полоні. В той же час, весь період перебування в полоні, члени родини досить часто фокусуються на боротьбі за звільнення близької людини.
Психічний стан родин військовополонених під час очікування, можна охарактеризувати, як стан боротьби в ситуації болісної невизначеності. Стан в якому не має місця для зупинки і відпочинку. Цьому стану притаманні:
– Активний пошук, який може приводити до фізичного і психічного виснаження. І в цьому процесі, будь яка дія, яка не пов’язана з пошуком і боротьбою, може суб’єктивно сприйматися родиною, як зрада їх військовополоненого родича.
– Відмова від сприйняття порад про турботу про себе. Відмова від сприйняття, будь якої інформації, яка може похитнути віру в успішні пошуки та швидке звільнення. Відмова від спілкуванням з оточуючим середовищем, яке не живе в стані активної боротьби за звільнення з полону близької людини.
– Тривожне очікування, яке проявляється постійними думками про близьку людину. Думки ніби ходять по колу і часто можуть заважати зосередитися на чомусь іншому чи заснути. В деяких випадках така ситуація, може приводити до стану хронічного безсоння.
– Коливання між надією та відчаєм. Між вірою, в те, що скоро їх боротьба дасть результат і страхом, що результату може не бути чи він може бути відкладений в часі.
– Амбівалентність почуттів, щодо близької людини. Під час очікування члени родин можуть мати протилежні почуття: з одного боку рідні живуть спогадами про те, якою була близька людина до потрапляння в полон, фактично, ніби ставлячи плинність часу в цьому спогаді на паузу; з іншого боку рідні можуть уявляти страждання і травмуючі події, які переживає їх близька людина в полоні, формуючи таким чином образ сильно травмованих рідних, які будуть потребувати багато ресурсу на відновлення. Тобто фактично в їх уяві одночасно стикаються два образи, один – статичний, на який не впливає час і інший – сповнений болю, травми і лякаючий тим, що родини ніби може не впоратись чи незнати, як допомогти.
– Емоційна відчуженість та втрата інтересу до інших сфер життя у членів родини полонених, є розповсюдженим явищем. Рідні ніби залишаються в полі страждання і боротьби та ставлять всі інши аспекти життя на паузу, «до звільнення з полону». Участь у будь-якій іншій діяльності, що приносить задоволення, або знайомства та відносини з новими людьми можуть відчуватися як зрада людини, яка знаходиться в неволі.
Одночасно, з усіма вище зазначеними явищами, фізична відсутність близької людини, спонукає сім’ї до адаптації і перерозподілу обов’язків між членами родини. Ця зміна може також стосуватися прийняття важливих сімейних рішень, питань про вимушені переїзди чи виховання дітей.
Таким чином, сім’я, ніби живе поміж двох векторів, з одного боку постійними думками, про близьку людину, яка знаходиться в полоні. З іншого боку, на побутовому рівні, сім’я адаптуєтеся до фізичної відсутності близької людини.
Саме тому, на момент звільнення з полону, члени родини, які боролися і чекали, можуть відчувати себе виснаженими, потребувати підтримки і відновлення, але не дозволяти собі такі думки, мотивуючи заборону на самодопомогу, тим, що їх близький людині в полоні, гірше і тому вони мають під час очікування, якщо не страждати активно, то принаймні не жити повноцінно, й точно не отримувати задоволення.
Безпосередньо етап звільнення з полону не завжди супроводжується гармонійним воз’єднанням та швидким поверненням до звичного укладу сімейної системи. Є певні фактори, які можуть ускладнювати зустріч після звільнення:
По перше, як родини під час очікування так і їх близькі, які знаходяться в полоні, рідко в своїх думках одне про одного враховують зміни, притамані природньому плину часу. Дуже часто очікування можуть не співпадати з реальністю. Якщо полон був довготривалим, то всі члени родини за цей час зазнають змін, як фізичних, так і психоемоційних. І не завжди під час першої зустрічі рідні одразу можуть скласти в єдине образ людини зі своїх спогадів, з реальною людиною, яку вони зустрічають
По друге, під час розлуки, всі члени родини стикаються з різними стресовоми і психотравмуючими факторами, які можуть сформувати нові стратегії поведінки чи навіть вплинути на світогляд людей. Тому, після звільнення, особливо після довготривалої розлуки, часто потрібен час, на прийнятя нових якостей одне одного і знайомство з життєвим досвідом, прожитим в розлуці.
По третє, якщо в родині є неповнолітні діти, то їх зміни як фізичні, так і психоемоційні, будуть найбільш помітні і можуть у звільнених з полону, викликати почуття суму й провини, за “втрачений” час та не можливість бути поряд у моменти дорослішання дітей. Водночас інші члени родини можуть сприймати цей сум, як те, що людина після розлуки, ніби втратила почуття.
В четверте, саме повернення до дому, може бути не завжди абсолютно легким і ресурсним, так як після довготривалої відсутності це може бути дім, в якому навчились жити без людини, яка була в полоні. І навіть на побутовому рівні, її полички в шафі можуть бути зайняті, а важливі інструменти чи особисті речі, перекладені. Часто це не очевидно для родин, які чекали, чому після поверняння до дому, побут не стає таким, як був раніше.
Окремим викликом може бути повернення до родини, яка під час перебування близької людини в полоні, була вимушенна переїхати в інше місце. В такому випадку це буде не повернення до дому, а ще один переїзд в “чуже” принаймні на перший час помешкання.
Ну і в п’яте, не завжди рідні розуміють, як краще підтримувати людей, які пережили психотравмуючі події, або вони можуть відчувати тривогу через ймовірні наслідки психотравмуючих подій. Оскільки досі відсутня системна робота по психологічній освіті для членів сімей, чиї рідні мають досвід полону, то тривога від нерозуміння станів одне одного і того, яка допомога буде найкращою, може суттєво впливати на комфортне і легке воз’єднання родин.
Також одним з неоднозначних факторів, які впливають на психоемоційний стан рідних, які нарешті дочекалися свою близьку людину з полону, може бути – їх близьке оточення, ті люди, з якими вони разом переживали біль очікування, боролися, ділилися страхами – а саме, спільнота інших родин, тих, чиї рідні досі не повернулись з полону.
Звільнення з полону – це радісний момент для тих хто дочекався, але водночас чутливий момент для тих, хто досі чекає. В перші хвилини після звільнення спільнота родин радіє і вітає тих, хто дочекався. Але, в подальшому, наступає певний етап сепарації від спільноти. Ті хто дочекався відчувають суміш різних почутів, радість, тривогу за майбутнє, страх невідомих поки що складнощів, про можливо більш вагомі зміни, ніж вони уявляли. Не завжди родини розуміють, як спілкуватися з рідними, які повернулись з полону, про що розпитувати, що і як розказувати, тощо…
В той самий час рідні тих, кого не повернули, продовжують свій шлях боротьби. Їм може бути складно усвідомити, які виклики мають члени їх спільноти, і тому буває важко надати необхідну підтримку. Це один з викликів для рідних, якщо вони були в спільноті з іншими родинами, оскільки ніби втрачається зв’язок з тими, хто був поряд в найважчий час. Втрачається можливість отримати підтримку від тих, хто був опорою весь час боротьби.
З іншого боку, родини тих, хто досі чекає, активно просять показати фото, та дізнатись хоч якусь інформацію про долю їх близьких. Таких звернень може бути надзвичайно багато, які починають надходити фактично з перших днів після обміну. І тоді, рідні звільнених часто беруть на себе функцію уявного щита, між світом болю, страху і боротьби в якому живуть родини, тих хто ще не повернувся,і людиною, яка повернулась з полону. Функція цього так званого щита достатньо не проста, бо ніби змушує обирати з дуже важливих людей. Або обрати турботу про свого рідного, який повернувся після полону, розуміючи, що він вже дав всі необхідні свідчення для звільнення побратимів і зараз потребує часу на адаптацію, на усвідомлення змін які відбулись за час його ізоляції і на знайомство з новим досвідом, який набула його родина, на усвідомлення і прийняття змін в собі. Або ж, на іншому боці цЬого вибору стоять люди, біль яких такий знайомий, такий відчутий кожною клітиною тіла, і важливо, що це люди, які можливо весь час очікування були найближчим оточенням і найважливішою підтримкою.
І так, як ми бачимо, звільнення з полону це ніби абсолютно радісна подія. Це шок, щастя, ейфорія… але в той же час – тривоги, страхи, втома – все, що накопичилось під час очікування в рідних нікуди не ділось. Також можуть додаватися нові виклики і нові турботи. І тому підтримка родин звільненних з полону дуже важлива. Допомога родинам має бути системною та починатись з моменту потрапляння людини в полон. Після ж звільнення з полону, коли самі звільнені проходять перше медичне обстеження і лікування, рідним важливо надати всю інформацію про те, як проходить реабілітація, як підтримувати людей, які мають досвід полону і про те, як підтримувати себе.
Після звільнення близької людини, родинам важливо дати змогу відчути опору на фахівців, на себе, на державу, яка надасть їм відчуття кола підтримки в перспективі.
Не менш важливо повідомити родини, що після звільнення їх близької людини, вони все ще мають можливість і право звертатися за психологічною підтримкою. Що відчуття неодназначної радості, якої від них очікує оточення – це нормально. Взагалі, будь які емоції є нормальними.
В суспільстві є негласне уявлення про сім’ї людей, які знаходяться в полоні, чи про сім’ї тих, хто вже звільнився – що вони мають виконувати певні функції. Тобто замість того, щоб бачити людей з їх проблемами, труднощами стражданнями, ми бачимо функцію «дружина\мати\батько, які боряться за звільнення», або що рідні це «ресурс на який спираються після звільнення з полону», або це «коло підтримки» тощо. Тому досить часто самі рідні починають сприймати себе як функції «він\вона захищав мене, тепер я маю боротися за нього», «я маю його\її витягнути», «я маю його\її вилікувати», «я маю бути сильною/им», « я маю….» І цих обов’язків по виконанню функцій нараховується дуже багато. Водночас зовсім мало, можливо тільки від найближчих друзів, є дійсно справжнього бачення в членах родини не функцій, які вони виконують, чи мають виконувати, а людей які не тільки «забов’язані щось робити», але і мають права – Право на сум, на розпач, на турботу і підтримку, на визнання своїх заслуг, на те, щоб їх труднощі були видимі. І на те, щоб вони самі були видимі, значущі і важливі.
І говорячи про те, як підтримати рідних, які дочекалися своїх близьких з полону, хотілось би в першу чергу сказати, що ми маємо їх бачити, чути і приймати.
І все ж чого точо не варто робити і що варто:
– Не варто в перші дні просити їх дати інтерв’ю, розпитувати про стан людини яка повернулась, просити рідних показати фото чи розпитати кого їх близька людина бачила в полоні.
Натомість варто привітати з поверненням і запитати в рідних, «як саме вони себе почувають». Якщо вони не захочуть говорити про себе, то не наполягати.
Варто зазначити, у разі якщо їм буде потрібна допомога, ви готові її надати, таким чином ви дасте відчуття, опори.
– Не варто знецінювати тривоги чи складні емоції рідних, які дочекалися. Говорячи «ну чого ти переживаєш, головне дочекалась…». Натомість варто сказати «я чую, що тобі тривожно і страшно, я готова бути поряд з тобою і надати допомогу чи допомогти знайти тих, хто в цьому розбирається краще»
– Не варто вимагати від родини радіти. Натомість варто допомогти усвідомити, що відчувати складні почуття нормально. Під час розлуки рідні багато втратили, і це нормально відчувати сум, безпорадність, страх та інші не завжди очевидні почуття…
– Не варто нав’язуватися в гості чи намагатися напроситися на розмову зі звільненим другом чи родичем. Натомість варто зазначити, що ви раді, що звільнення відбулось. Ви поруч і хотіли б бути корисним, якщо і коли це буде доречно. Можна залишити свої контакти і попросити їх передати, щоб людина, коли захоче, зв’язалась з вами.
– Не варто одразу коли відбулось звільнення, збирати гроші для родини на лікування, реабілітацію, психологів тощо… Іноді, родину можуть лякати перспективи, рідні не завжди можуть оцінити реальну ситуацію і почати робити збори, виносячи на загал якісь жахливі чи лякаючи подробиці полону, які можливо в подальшому, вони б не хотіли робити видимими для великої кількості людей. Важливо допомогти людині стабілізуватися і запропонувати їй взяти паузу, й дочекатися роз’яснення плану підтримки та лікування від лікарів і фахівців реінтеграції. Велика кількість потреб родини буде закрита за рахунок державних програм і систем підтримки в перші місяці після звільнення.
Якщо ви знаєте про якусь особливу ситуацію в родині, наприклад, якщо дружині не має з ким залишити дітей чи батькам не має з ким залишити тварин чи худобу, варто запропонувати саме таку специфічну допомогу чи озвучити власну готовність взяти на себе обов’зки про турботу за тих, кому вона потрібна, щоб дорослі члени родини мали в свою чергу підтримати під час лікування близьку людину, яку звільнили з полону, якщо є потреба в тривалому медичному відновлені та супроводі.
Взагалі в більшості випадків, при надані якісної підтримки важливо не гадати, не намагатися придумати за людину, що їй потрібно, а заявити про готовність надати допомогу і запитати, яка сама допомога потрібна.
