Керівниця ГО “Блакитний птах”, психологиня Ганна Мокроусова в інтерв’ю УНІАН розповіла про стан, у якому повертаються звільнені з полону РФ, червоні лінії у спілкуванні з ними та адаптацію до життя.
З початку повномасштабної війни з російського полону вдалося повернути 3935 українців – 3767 військових та 168 цивільних. Такі цифри кілька днів тому оприлюднив президент Володимир Зеленський. Він наголосив, що у ворожому полоні перебувають ще тисячі українців, і частина з них у неволі з 2014 року.
Більшість звільнених потребують фізичної та психологічної реабілітації, адже їх катували, з них морально знущались, вони тривалий час були відірваними від реальності. Таку допомогу надає держава, до цього долучаються й громадські організації. Серед них – ГО “Блакитний птах”, яка з 2015 року займається психологічною підтримкою сімей зниклих безвісти, родин полонених та осіб, звільнених з полону. Її очільниця, психологиня Ганна Мокроусова поділилась з УНІАН досвідом роботи з колишніми бранцями росіян.
Пані Ганно, скільки часу вже працюєте зі звільненими з полону?
Особисто я з цією тематикою зіштовхнулася у травні 2014 року. У 2015 році ми заснували громадську організацію “Блакитний птах”. Тоді ще не розуміли, що це буде така довга історія… З того часу разом з колегами надаємо підтримку людям, які пережили полон, членам їхніх родин, і, на жаль, рідним зниклих безвісти.
Це переважно військові чи серед тих, кому надаєте допомогу, є й цивільні?
Останнім часом мій біль – це розділення нашого суспільства на військових та цивільних. Ми особисто не бачимо цієї різниці. Працюємо з усіма. Ті, хто пережив полон, це люди, це українці… Військові – це ті ж самі цивільні, які були змушені йти захищати свою країну. Але у 2014 році у нас був трошки більший акцент на цивільних, оскільки на початку війни саме їх брали частіше в полон. До того ж тоді військовим після звільнення надавали більше підтримки. Сьогодні ситуація схожа – цивільні, дійсно, отримують значно менший захист від держави, але це, скажімо так, нюанси роботи, а не розділення їх на категорії.
Як ГО “Блакитний птах” взаємодіє у цьому питанні з державою, адже допомогою звільненим займаються й військові психологи ЗСУ?
Ми працюємо на різних етапах. Етап стабілізації та нормалізації – це перша задача, яка стоїть перед тими фахівцями, які працюють з людьми одразу після звільнення. Це роблять військові психологи під час дебрифінгів та декомпресії на первинному етапі. У них дуже гарна програма. Наша організація працює на наступних етапах, коли людина відчуває, що їй потрібна більш фахова психологічна допомога. Ми собою ніколи не заміняли державну допомогу, але завжди намагаємося доповнювати ті моменти, які, можливо, з якихось причин держава або не допрацювала, або питання не в її компетенції. Використовуємо всі державні можливості й супроводжуємо тих, хто потребує більшої підтримки та допомоги.
Це відбувається паралельно із фізичною реабілітацією?
Ми не працюємо одразу з усіма звільненими, і до нас не часто приходять на первинному етапі після полону. Але, якщо таке стається, і люди не знають, що їм робити та куди звертатися, ми надаємо їм першочергово фізичну підтримку та юридичну допомогу, а вже паралельно — психологічну та соціальну. Співпрацюємо з державними реабілітаційними центрами, зокрема з “Лісовою поляною”. Якщо є потреба у медичній допомозі, надаємо і її коштом партнерів або з власних ресурсів.
Що переживають звільнені, коли ступають на рідну землю? У якому психологічному стані повертаються? На оприлюднених відео одні радіють, цілують землю, спілкуються з рідними телефоном, інші – взагалі без будь-яких емоцій обіймаються з близькими, ніби не розуміючи, що з ним відбувається.
У кожного, хто пережив полон, – різний стан, кожен має різні можливості, ресурси, ступінь підтримки, труднощі тощо. Когось чекали вдома дружина чи мама, когось не чекав ніхто. Ми не знаємо того, що вони там пережили, тому я не можу об’єднувати. Але, дійсно, є певні тенденції. Ці люди достатньо вразливі, вони були довго в умовах ізоляції й це вже має певні нюанси щодо їх підтримки. Саме тому на державному рівні є дуже гарна програма декомпресії, яка допомагає відчути, що вони вже вдома і в безпеці.
Насправді більшість людей в момент повернення з полону і ще достатньо довгий час після не розуміють, що вони вільні. Рідко буває, коли вони знають, що їх везуть на обмін. Їх можуть перевозити, чимось погрожують і вмить вони вже вдома. Так насправді дуже часто відбувається.
А потім на них нападають ще журналісти зі своїми запитаннями… Людина в неволі не має права відмовити катам. І таке відчуття залишається одразу після звільнення, коли вона ще не розуміє, що вільна. А тут на неї нападають, мовляв, зателефонуй, поплач, поїж… І вона це виконує. По суті, це продовження того ж катування…
Людям, які повертаються з полону, потрібен час і підтримка для того, щоб вони відчули, що вже вільні. Ми маємо дуже обережно ставитися до їхніх кордонів, дати можливість відчувати, що вони на волі, що навколо є великий простір, а не маленька камера, що вони можуть переміщатися. Це така особливість повернення відчуття, що людина має на щось право.
Їм може бути важко від сенсорного перевантаження. У них має бути час на видих. І в якому стані вони будуть надалі — невідомо. Це залежатиме від соціальної підтримки, підтримки рідних, від того, наскільки якісно ми дамо їм можливість прийти до тями, та, звісно, від того, що з ними відбувалося там, в полоні.
Я не знаю жодного випадку, коли людину у полоні в РФ тримали із дотриманням норм міжнародного та гуманітарного права. Частіше за все це неприємний досвід, але всі його сприймають дуже по-різному, тому узагальнювати ми не можемо.
Чи можна хоча б умовно сказати, скільки часу потрібно звільненому з полону для адаптації?
Це неможливо. Людині цей час потрібен — це я можу точно сказати. Всім потрібна державна підтримка декомпресії – три тижні, коли вони внутрішньо повертаються і починають повільно спілкуватися з родиною…
Ми маємо розуміти, що звільнення – це шок. Звільнені чують українську мову, бачать рідні місця, у них з’являється відчуття, що нібито вони вільні, але всередині це усвідомлення приходить значно пізніше, бо страшно повірити в щось хороше. Цей час шокової реакції є у всіх, і саме в цей період важливо не продовжувати катувати їх питаннями, на які, можливо, коли відійдуть від шоку, не захочуть відповідати. Повторюсь: вони ще не відчувають, що мають право відмовляти.
Як можна полегшити адаптацію до нормального життя? Можливо, варто займатись спортом чи знайти хобі?
Вони ж не перестають після полону бути особистостями. Комусь потрібно займатися спортом, комусь читати. Чому ми хочемо у звільнених забрати цю особистість і придумати, що їм щось потрібно? Їм всім потрібне розуміння, що, переживши полон, вони не перестали бути особистостями.
Бачити в них людей, ставити їм питання та чути — це те, що часто ми не робимо. Ми хочемо їм допомогти й робимо те, що здається потрібним нам, але рідко питаємо: “А що потрібно тобі?”. Ми забуваємо спілкуватися…
Усім важлива підтримка. Але неможливо сказати, що конкретно буде потрібно людині, яка пережила полон. Комусь, дійсно, потрібна буде фізична реабілітація. Комусь потрібно побути з родиною. Комусь відновити та відчути своє життя. Є люди, які пропустили один-декілька, а то й десять років соціального життя, і вони насправді не знають, що відбувається у світі, на них всі новини та зміни одразу навалюються. Тому їм потрібна підтримка.
Важливо, щоб хтось був поруч, хто допоможе розібратися в перших змінах, які відбулися за той час, поки вони були в полоні. Більшості, дійсно, необхідна медична допомога або фізична реабілітація. Хтось надалі потребуватиме психологічної допомоги. Цивільним особам, майже в усіх випадках, потрібна буде юридична допомога.
Які є червоні прапорці у спілкуванні зі звільненими з полону?
На етапі звільнення не треба їх змушувати телефонувати додому, розпитувати, що з ними відбулося. Також не можна питати, що підтримувало і що було найгіршим, тобто не працювати на ворога (росіяни теж дивляться наші новини, і те, що підтримувало наших людей в полоні, вони заберуть, а те, що для них було найгірше, використають).
Надалі людям, звільненим з полону, не треба нести все, що вони попросять. Часто це може бути якась некорисна їжа, бо вони у полоні могли думати, як з’їдять картоплю фрі, бургери чи вип’ють алкоголь. Усі ці забаганки не треба виконувати. Їм спочатку треба відновитися.
Не розповідати про все, що сталося за весь час, не вивалювати одразу всю інформацію, не випитувати, що робили з людиною в полоні. Має бути поступове, дуже повільне та обережне спілкування. Треба бути чутливим, ставити питання: “Яка допомога тобі потрібна?”, “Чого тобі хотілося б?”.
Насправді є звільнені, яким дуже важливо, щоб рідні були поруч, а деяким потрібен час для того, щоб впорядкувати свої думки. Тобто, деякі звільнені хочуть мати певний час, щоб побути наодинці, не тому, що вони не сумували, а тому, що їм просто потрібно відновити власні кордони. Це може бути для родини достатньо болючим. Але треба зберігати розуміння того, що їх рідні переживали важкий досвід в полоні, на самоті, і це на них вплинуло.
Звільнені з полону можуть мати якісь особливості в соціальному контакті, можуть запізнюватися на зустрічі, їм може бути важко зробити вибір, тому що у полоні не було можливості планувати свій час. Добре, якщо вони там взагалі знали, що день змінюється, і їм там вмикали/вимикали світло…
Ще дуже важливо, щоб ми не робили з них героїв або зрадників, бо людина здалася в полон. Військові – герої через те, що захищають нашу країну, а не через те, що пережили полон.
Розкажіть, з якими найтяжчими випадками зустрічалися у своїй практиці?
Не можу. Є історії, які особисто мене травмували.
Мені дуже важко взагалі уявити, що одна людина здатна зробити іншій такі жахливі речі. Те, з чим ми працюємо, те, що переживають деякі люди в полоні, просто не має існувати в цьому світі. Я хочу, щоб це більше ніколи не повторювалося.
Хочеться вірити, що колись, можливо, буде світ, де одна людина не зможе і не захоче іншій завдавати навмисну, жахливу шкоду. Тому я не транслюю ці історії, можливо, для того, щоб на них інші не вчилися робити жахливі речі… Будь-які тортури не мають існувати. Я ніколи не працюю з неповнолітніми дітьми, які піддавалися катуванню. Мені настільки страшно і боляче, що цього я б не змогла витримати.
Насправді будь-які катування – це дуже страшно…
Так і є. Найстрашніше, коли ми ще ділимо, що ось його катували менше, а його – більше. Це жахливо для людей, які пережили полон. Це розділення катувань: на важливі та не важливі, на жахливі і не жахливі. Немає більших або менших тортур. Будь-які страшні. Не можна міряти ступінь страждань.
Пані Ганно, вам розповідають про фізичні, моральні знущання. Чи стає людині легше від цього? Чи є такі, які думають, що самі впораються і закриваються в собі?
Насправді бажання замкнутися у собі – це один з наслідків катування. Що відбувається з людиною, коли вона народжується? Вона вчиться довіряти цьому світу і людям. І коли раптом одна людина іншій робить такі жахливі речі, піддає тортурам, це руйнує довіру і до людства, і до Всесвіту. Але важливо розуміти, що зцілення від травми, яку завдала одна людина іншій, на жаль, можливе тільки через спілкування з людьми…
Скажіть, як працюєте з тими, хто замикається у собі, як знаходите підхід?
Мені не треба відкрити людину, мені важливо, щоб людина знала, що вона не одна, не самотня. Я готова бути з людиною стільки, скільки вона готова мене витримати, бо насправді навіть підтримки може бути забагато. Я даю зрозуміти, що я є, я готова бути поруч. Дуже часто відчуття потрібності і небайдужості поступово дає людині можливість більше розкриватися. І я зроблю все можливе, щоб допомогти людині, яка звернулася до нас.
Чи бажають звільнені знову повертатись на службу, адже за законом мають право демобілізуватись?
Звільнені з полону — різні люди. Є ті, хто повертається на службу, для кого важливо бути разом зі своїми побратимами, дійти до перемоги. Є ті, хто відчуває, що зараз не має на це сили, їм потрібно більше часу для відновлення. Найважливіше, що ми можемо зробити, це дати їм вибір, бо в полоні його не було.
За час повномасштабного вторгнення з полону звільнили понад 3 тис. людей. На вашу думку, чи справляються держава та суспільство з допомогою звільненим пережити цей досвід і адаптуватись? Які є прогалини та як це можна покращити?
Одразу після звільнення всім надається медична підтримка, з військовими працюють військові психологи. У людей є можливість обирати для себе реабілітаційні програми, все це на державному рівні.
В чому є прогалини? По-перше, не всі звільняються через офіційний обмін, у нас дуже багато цивільних, які були затримані на окупованих територіях і звільнені з полону іншим чином. На сьогодні це досить велика кількість людей. Тут вони не мають такої підтримки, хоча також пережили полон і мають право на певні репарації.
На цьому етапі важливо, щоб звільнені мали доступ до своїх прав або до людей, які нададуть консультації та інформацію, куди ще можна звернутися. До прикладу, щоб медичні заклади чи правоохоронні органи після отримання свідчень від людини з полону, інформували її, чи хоча б надавали контакти громадських організацій та соціальних служб, які допоможуть надалі. Якщо говорити про цивільних людей, то багато не те, що не отримують допомогу, на яку мають право, а навіть не знають про неї.
По-друге, цивільним, звільненим не під час обміну, у багатьох випадках, потрібна буде підтримка і допомога юристів для того, щоб грамотно скласти звернення, і, на жаль, як би це жахливо не звучало, іноді довести, що вони пережили полон. Це може бути болючим і не простим шляхом.
Якщо говорити, про людей, які звільнені офіційним шляхом під час обміну, тут первинна ланка на державному рівні організована достатньо якісно. Але дуже часто нам потрібна вторинна ланка, оскільки у людей можуть бути певні хронічні процеси. Має бути подальша медична допомога, і вже не стабілізаційна, а індивідуальна робота з психологом.
Зараз немає такої стовідсоткової мережі перенаправлення саме до психологів, які вміють працювати з цією тематикою. Нам треба розробити певні алгоритми перенаправлення за вторинною підтримкою до громадського сектору, встановити алгоритми верифікації фахівців, які працюють за цією категорією, створити реєстр і інформувати людей про можливість звернення за вторинною допомогою.
Україна створює унікальний досвід під час бойових дій. Звичайно, це складно, бо у сучасній історії такого немає, щоб у період війни звільнялися тисячі людей, яким одразу надається підтримка і реабілітація. Але ми маємо налагоджувати цей механізм.
Марта Нетюхайло
Оригінал статті за посиланням